“Я, Надія Савченко, як виборець, а не політик, що думаю про все, що зараз коїться в українському політикумі.”

Я, Надія Савченко, як виборець, а не політик, що думаю про все, що зараз коїться в українському політикумі.

Анатолій Гриценко. Особисто я бачила його живцем три рази в житті по 5 хвилин.

Першого разу, коли мені було 23 роки, я була рядовим Збройних Сил України, оператором ПТУР-26 протитанкового відділення 13 окремого батальйону 95 бригади аеромобільних військ і збиралася вступати в ХУПС (Харківський Університет Повітряних Сил – прим. ред.) на льотчика-винищувача. Анатолій Гриценко тоді був Міністром оборони України.

Не думаю, що він мене пам`ятає з того часу, коли як міністр оборони дав мені дозвіл як особі жіночої статі вступати до вищого військового навчального закладу на льотну посаду.

Другого разу я бачила Гриценка і його сина вживу на Майдані 2013 року. Я бачила його серед людей якихось 5 хвилин. Я подивилась йому в очі і в обличчя і побачила, що він дуже розгублений і задуманий. Не думаю, що він мене бачив чи помітив, чи згадав ту дівчину-рядового, якій дав шанс розправити сили і яка стала офіцером Повітряних Сил ЗСУ. Але я його бачила таким самим, як і тоді, коли прийшла до нього на прийом до МО України, тільки постарілим і замученим, і трохи не адекватним до ситуації подій Майдану філософом, але щирим.

Третього разу це вже було тоді, коли Анатолій Гриценко, який був політиком і мав свою політичну силу, і думав про співробітництво чи об’єднання з Садовим чи Саакашвілі, але вже знав, хто така Надія Савченко. Ми зустрілися на якомусь з ефірів і це була буквально мить. Навіть не пам’ятаю чи ми привіталися, але, здається, я якось намагалася йому подякувати, що колись, як міністр оборони України дав мені шанс літати.

І що ж я побачила тоді при зустрічі з політиком, яким Гриценко був вже давно, як молодий новий політик Надія Савченко? Я побачила, точніше відчула, якийсь холод (мороз), якусь заздрість і несприйняття мене з перших секунд контакту. Мені було дивно і не приємно. Але я вирішила більше не зустрічатись і не наполягати. Розмови вела переважно з Саакашвілі із цієї трійки політиків Гриценко-Саакашвілі-Садовий.

Що я бачу зараз:

У в’язниці дивлюсь телеефіри і бачу Анатолія Гриценка, який бореться із собою, намагається від «зробленого політика» до людини, такої, яким я його бачила на Майдані – справжнього, занепокоєного, наляканого, мислячого, філософа і людини, яка шукає вихід для України щиро, а тому є справжньою, збентеженою і намагається контролювати себе, і не робити помилок, навчений вже довгим життєвим досвідом. Він не говорить, принаймні намагається, про людей погано. Говорить дуже толерантно, і в ньому це не тому, що його західні політтехнологи обтесали під європейську толерантність. (По своїй суті Анатолій Гриценко (з молоду) ще той самодур – упертий і одиночка в своїх діях і рішеннях (це по слухах, які ходять в позакулуарних колах серед політиків). А тому, що Анатолій Гриценко – вже старша людина в тому віці, коли набираєшся мудрості і самоконтролю, тому він більше не говорить різких речей, а говорить обґрунтовано, обережно, але тримаючи свою лінію.

Про його команду. З ним залишилися ті, хто зміг витримати його складний характер і ті, «хто стрибає на того воза, який везе»… Таким був і ситуативний союз «Гриценко-Саакашвілі-Садовий», зараз лишився «Гриценко-Садовий», принаймні офіційно, публічно… Але в команді Гриценка є люди, які хочуть його використати і робити своє, не те що декларує сам Анатолій Гриценко.

Мінуси Гриценка, як кандидата в Президенти: його хворобливе честолюбство і гра в довгу. Він дуже давно хоче бути Президентом і давно до цього йде, як і Юлія Тимошенко; а ще (за плітками) цього хоче його дружина, ще більше ніж він.

Мої передбачення, «як виборець я маю на це право», якщо Анатолій Гриценко стане президентом: він справиться.

Найближчими роками Україну чекають найтяжчі роки: не залежно від того, хто стане Президентом в Україні, все одно буде війна світова, якщо не трапиться дива…

Україна повинна стояти на «двох ногах», щоб розвиватися і вижити в геополітиці, і ці дві ноги повинні опиратися на україноцентризм. Поки у нас права нога опирається на Західний світ, а ліва на Схід, ми постійно стоїмо на розтяжці і нам постійно підпилюють одну із «ніг», то праву, то ліву,  через це ми постійно падаємо на коліна.

Анатолій Гриценко в силу свого однобокого характеру і того, що не зможе встежити за всім, що будуть крутити олігархи за його спиною, не зможе контролювати ні корупцію в країні, ні тримати баланс двох ніг. Не дивлячись на його похилий вік, він так і не набрався мудрості і навіть сили, і вже упустив той момент, коли, можливо, в нього ще була рішучість діяти сміливо. Анатолій Гриценко при всій своїй силі і амбіціях і, навіть чесності – для лідера України він слабак! Бо свого часу не навчився боротися за Україну до кінця! А завжди діяв обережно, не йдучи на самопожертву. Політичну репутацію України такий лідер, можливо, врятує, але Україну в такій ситуації ні!

Я, – Надія Савченко, як виборець, а не політик, про Андрія Садового, маю право.

Садового я бачила один раз в житті, коли вже вирвалась із російських в’язниць, у Львові. Ми говорили дуже коротко на якомусь святкуванні якоїсь події, вже не пам’ятаю.

Андрій Садовий був не багатослівний , але він здивувався моєму ходу думок. Я йому тоді сказала (це було ще до сміттєвого колапсу у Львові) – «Якщо ти побудуєш сміттєвий завод, будеш героєм, якщо утопиш місто в смітті – будеш покидьком. Будь мудрішим. На випередження збудуй сміттєзавод».

Яким мені видався Садовий.

Людина, яка самостійно не думає, але самостійно жадібно відчуває. Він абсолютно «роблений» політик західного типажу. А роблений він із дуже закомплексованого хлопчика, і зробив його психіатр Олег Березюк (чи психолог він), який і отримав за це місце голови фракції партії Садового «Самопоміч» (знову ж таки пишу цю інформацію з пліток, які мені розповіли львів’яни). Кажуть, що Березюк учив Садового не боятися говорити і виходити на публіку, тримаючи в руках глечик, щоб відволікати енергію невпевненості. Згодом Садовий навчився говорити без глечика.

На жаль, роблячи із Садового політика під «євро…», мера Львова так ніхто і не навчив бути чесною людиною, а не корупціонером, і не бути таким жадібним.

Якщо Садовий стане Президентом:

Це нуль! Він не просто не відчуває всю Україну, він навіть не відчуває ту Галичину, яку спробував відтворити в проплачених націоналістичних Галицьких рухах і мікро партіях. Він духу українського не відчуває, чим ми пов`язані від Заходу до Cходу України не розуміє, бо він і його рід за це кров’ю не платили! Він не те що Президентом Україні, він мером міста Львів бути не вартий! Йому максимум старостою села у Польщі десь на прикордонні з Україною бути. В Польщі вже демократія і закони відбулися, тому корупцію йому там розводити не дадуть, а тільки працювати. В Україні Андрій Садовий і його команда взагалі не потрібні. Вони орієнтуються тільки на 1/10 України, а країна ціла, одна і неподільна! Бо якщо думати про 1/10 України, це думати про те, до якої сусідньої країни із Заходу до Сходу, приєднати цю 1/10 України, а це і є сепаратизм! В житті б не голосувала за Садового!

 

Я, Надія Савченко, як виборець, а не як політик, маю право!

Про Порошенка, як Президента.

Це гаплик! Без цензури!

Людина повне гниле, жадібне, чмо, яке уявило себе богом. Його другий термін – це смерть для України і повний хазарський каганат!

Це все!

 

Я, Надія Савченко, як виборець, а не як політик, маю право!

Про Ляшка, як Президента.

Це крах! Хто йому тільки «й чого не давав» і що він тільки в кого не «брав». Хто і як з олігархів ним тільки не крутив.
Уявіть собі, українці, як і хто буде «мати» і крутити Україну при такому Президенті?! Вірити тому, що вилітає з його кривого рота можуть тільки бідолашні  «сірі і темні» люди. Це продажний клоун, а не Президент!

Я, Надія Савченко, як виборець, а не політик, маю право!

Про Тимошенко, як Президента.

Це найхолоднокровніше, безжальне, лукаве створіння, яке мені доводилося бачити в житті.

Я бачила Юлію Володимирівну на всіх Майданах і революціях. Я ніколи не була знайома з нею особисто, навіть тоді, коли бачила її, стоячи в перших рядах на акціях «Україна без Кучми», коли мені було ще 19 років, чи коли тримала «оцеплення» на Майдані в 2014 році, коли Тимошенко виїжджала на сцену в інвалідній колясці.

Я ніколи не відчула бажання чи потягу з нею заговорити чи познайомитися, бо ніколи не бачила в її очах вогню життя і щирої правдивої боротьби, тільки холодний цинічний розрахунок.

Потрапила я в політику за її сценарієм, або за сценарієм, який написала і придумала її команда. А команда в неї дійсно є. Це один із небагатьох прикладів в сучасній українській політиці, зроблений по класичному типу, де партія лідерського типу має розгалужену структуру по типу комуністичної партії в СРСР. От тільки, правда, команда в неї, під стать лідеру, але на публіці всі вони вміло це приховують і малюють образ білих, пухнастих і непорочних! А ще це команда переважно, старих і хитрих лисів, які в політиці вже не раз обпікалися, і тепер завжди діють дуже обережно, щоб не нашкодити своїй репутації і рейтингам. Така, прогнивша бюрократією і корупцією, команда Тимошенко від гори донизу. На всіх ешелонах регіональних рівнів, кожен скаржиться тихцем на лідера і верхівку партії, тихо робить свою корупцію на місцях, а при зустрічах з лідером робить лицемірну посмішку і награну радість, та імітує відданість «богині» партії… Я все це бачила і чула особисто, поки була в партії «Батьківщина». Обдуреними і щиро вірячими залишаються тільки рядові партійці, які легковірно повелися на вміло створений іміджмейкерами і політтехнологами образ Юлії Тимошенко. Людям хочеться вірити в милосердну Матір Терезу і в те, що все буде добре, і хтось це «добре» зробить за них.

Коли я вперше познайомилася і поспілкувалася з Юлією Тимошенко, я жахнулася тому, що мої перші інтуїтивні відчуття були правдиві. Вона холодна фарфорова лялька, без душі для людей, до яких так часто промовляє: «Любі мої…» Якщо в неї і є жива душа, то тільки для своїх близьких і приближених. Я такою точно не була, та і українці теж! Але при цьому вона крізь холод і ботексно-пластичний фарфор, аж світилася чорно-жовтим полум’ям честолюбства, жаги влади і хворобливого нав’язливого бажання всього життя стати Президентом!

Якщо Тимошенко стане Президентом.

Україна буде виживати сама! Українці будуть кинуті напризволяще!

Вона – не державник і не стратег. Вона – «базарна баба» точно така ж, як і Порошенко – «барига»! У неї в пріоритетах помста всім, хто в політиці обійшов чи кинув її. Перерозподіл корупційних потоків олігархів, які її не підтримували, до тих олігархів, які з нею дружили… Україна знову буде в багні, а з екранів від політиків з команди Тимошенко знову буде бла-бла-бла популізм. Кабала хазарського каганату для українців продовжиться, та ще й при цьому зі здачею Українських земель, щоб стримувати війну по всій Україні, або зі світовою війною; тут вже як Путіну захочеться, особливо на Юлю він дивитися не стане! В особі Тимошенко ми не отримаємо другу Маргарет Тетчер чи навіть Меркель, і тим більше ми не отримаємо Матір Терезу. Ми дійсно отримаємо «смерть з косою»!

Її команда «Батьківщина» не справиться із ситуацією, яка є і ще буде в Україні, навіть не тому, що вони вже давно старі і «пропалені» спотвореною політикою, яку самі ж і спотворили. А тому, що вони ніколи не були, не хотіли бути і не пробували бути іншими! Вони для того і йшли всі в політику, щоб реалізувати свої наймерзенніші, найогидніші, для порядної людини, таланти! І успішно роблять це вже 26 років, грабуючи Україну і плодячи своєю школою БЮТ-«Батьківщина» нові покоління таких же лицемірних, цинічних, популістичних корумпованих політиків. Прикро дивитися, як у молодих «батьківщинівців» з часом, чим вище вони підіймаються по кар’єрних сходах, тухнуть очі, які горіли полум’ям пошуку можливості щось змінити на краще, і набираються чорно-жовтого жадібного мертвого полум’я.

Я, Надія Савченко як виборець, а не як політик, маю право!

Про Бойка як Президента.

Росія ще й досі, по старій пам’яті, «нарізає задач» осколкам «Партії регіонів». В партії регіоналів дійсно колись була структура розвинена така, як і в «Батьківщини». Це тому, що в партії влади завжди є адмінресурс, щоб розвивати партійну структуру силою тиску, але БПП навіть з цим не справляється, оскільки люди більше не вірять в партії і політикам. Точно так же як і «Опоблок», що є осколком «регіонів», не справляється з нарізаними задачами із «Кремля». Їм більше не робити політику в Україні. Чому? Та з тих же самих причин, що і Садовому із «Самопоміччю» чи то «самонеміччю», як її в простонародді називають. Ці всі політики однобокі! Вони відчувають тільки половину України. Точніше вони взагалі не задаються ціллю, щоб відчувати українців; вони, як то прийнято казати, підбирають електорат. А реальне бажання «регіоналів» – повернутися до влади і відігратися на всіх тих, хто їх посунув. Грошей у них для фінансування гонки в переможці вистачає, тільки от більше довіри людей не вистачає, навіть при поганій «грі» теперішньої влади. Пробували ми, українці, вже кисле і гірке, тепер врешті-решт солодкого хочеться!

Сам Бойко, сказати  чесно, або бездарний або навіть не старається! Як учень-середнячок в школі, говорить завченими фразами, а якщо і спитають щось, до чого вдома не готувався, то запинається і не знає, що відповісти. Нецікаво дивитися! Як то було сказано у фразі, що вже увійшла в історію української політики: «При такой посной мине тебе денег никто не даст!» Але біда у них не в грошах! Грошей в них до чорта! Біда в кадрах і в креативі! А ще в щирому бажанні жити чесно і любити Україну, всю Україну! З вибором Бойка в Президенти, Україну все одно чекає війна; Путіна це не зупинить, тільки тоді Україна буде в якості союзника Росії.

Я, Надія Савченко, як виборець, а не політик, маю право!

Далі коротко про несерйозне:

  • Зеленський – (тире) – Коломойський

Ах! Яка красива казка – «Слуга народу!». Жаль, що в житті реальність інша! А в реальності старий єврей завжди вміє рахувати гроші… А гроші в політиці – це рейтинги (навіть штучно створені).

Тому Бєня буде ставити на стару перевірену подругу Юлю, хоч і без особливої любові до неї. Просто він завжди ставить на ту кобилу, яка везе, і везе слухняно…

Тому Володя Зеленський – «кесеру кесерове, а актору – театр!»…

  • Святослав Вакарчук – хороша спроба Західного світу створити нові політичні еліти в Україні. Але Захід грошей не дає… Гроші дає «Газ Пром» – Росія! Захід дає підтримку, навчання і настанови!…

А ще «глибоке занепокоєння» і «тиск»… Але Захід і уяви немає, що таке Україна, «з чим її їдять» і які взагалі «еліти» потрібні українцям, якщо вони взагалі потрібні!…

Тому Вакарчук – Президент «вигорить» навряд чи, але якщо «вигорить», то це буде така дурня! Бачила Вакарчука і спілкувалася з ним буквально хвилини дві перед концертом в Харкові влітку 2016р., коли вийшла з в’язниць РФ. Він ще присвятив тоді пісню «Еверест» українським політв’язням, що в неволі у Росії. Мої враження, при всій повазі до таланту співака – краще б я його бачила тільки на сцені! Політик в стресовій ситуації не повинен бути психованою істеричкою, Президент тим більше, а от творча людина може дозволити собі такі слабкості. Війна з таким головнокомандувачем – це паніка і втеча!

  • Далі пачкою, чи то пакетом:

Ківа, Каплін, Іво Бобул, може ще когось забула, різні «обтесані», «причесані», «прилизані» лідери політичних партій, що розвиваються; або старі політики, вічні, із нафталінових шаф, Катеринчук, наприклад, (Кучма чи інші старі екс-президенти, вже, думаю, на президентську гонку не підуть, серце не витримає таких скачок шаленої української політики), ще там хтось від «аграріїв» чи ще від когось – одним словом, все це скопом в нуль! А тому – в топку!

  • Рабінович – (тире)- партія «За життя», чи то «залехайм»

Талановитий авантюрист-аферист Рабінович завжди вмів розкручувати медіа-ресурси, телеканали до певного рейтингу, а потім, вигідно їх продавати. Партія «За життя» – це черговий медіа-проект на продаж. Тому, політики, поспішайте купити місця – цей віз везе! І ток-шоу «Кандидат» на 112 каналі, і Рабінович, і партія «за життя» – все це те, що, на жаль, робить політику нашої України не серйозною.

Рабінович – Президент в Україні?! Як казали колись старі рухівці, Саакашвілі (а «РУХ» – Народний Рух України» – це дійсно, колись була серйозна політична партія в Україні), так от, рухівці казали Саакашвілі і «Руху Нових Сил»: «Україна – не Грузія, Одеса- не Батумі!». Перефразую Рабіновичу: «Україна – не Ізраїль, Київ – не Тель-Авів!»

  • Яценюк. Ще одне гниле яблучко, чи то морквинка, української політики, який зараз хоче відбілитися.

Свого часу вчився довго і старанно, як робити «неправильно» у акул українського політичного бізнесу. Завжди був тим хлопчиком на побігеньках, який носив за кимось чемоданчик і при цьому вислужувався так, що аж піджилки трусилися. Набридло. Окріп, змужнів, але підлості таки навчився, що і зробило його мільярдером. Яценюка я не раз бачила на Майдані. Воно так трусилося, шо шкода було дивитися. Із якостей: жадібний, продажний боягуз. Він настільки лякливий, що в ньому навіть власне его не може відкрито зіграти. Але мститися він буде тихцем. Ціль в Україні – нажива. Розправлятися або посувати основних гравців-олігархів йому духу не вистачить, тому про «деребан» України домовляться. При світовій війні, коли Україна буде полем бою, такий головнокомандувач втече першим, сподіваючись на покровительство США і на те, що олігархи як в 2014 році, відстоять своє майно самі.

  • Праворадикальні. Модний тренд сучасності української політики відповідно до запитів українського суспільства, а у випадку «Свободи» – вічний тренд в Україні.

Зі стратегічного державницького підходу, це сильний перекіс, або початок нового строю державної ідеології і шляху. В світовій історії таке спрацьовувало не раз. У нас не спрацювало навіть в часи після Майдану із Ярошем і Правим Сектором. Значить українцям щось не те потрібно, ми шукаємо модель держави без «перекосів».

  • Аваков, Турчинов, Гройсман, Луценко – не дурні, в Президенти зараз не полізуть! Хоч Луценко і Гройсман і хотіли б (Луценко – більше, Гройсман – менше, бо хитріший), але розуміють, що не зараз їм зуби об це ламати… Аваков і Турчинов – вічні «сірі кардинали», їм і так добре багатіти, вони своє місце в політиці при кожному Президенту знайдуть.
  • Решта старих сволочних політиків, на зразок Пашинського:

(їх таких дуже багато, всіх і не перелічиш) і «нові молоді обличчя», що вже скурвилися в постмайданівському парламенті, своє місце в політичному естеблішменті ще років з двадцять завжди знайдуть, витіснивши звідти будь-яких порядних людей. Ну ще двадцять років без змін – це, звичайно, якщо в Україні якийсь форс-мажор не трапиться… Наприклад, люстра у Верховній Раді впаде, яку зараз за 7 млн. грн. ремонтують…;))

  • А загалом в Україні виграє завжди той, у кого грошей більше.

Я, Надія Савченко як виборець, а не як політик, маю право!

Ну і зрештою, щоб бути справедливою і об’єктивною, про себе.

Надія Савченко – Президент України!

НЕ ГОЛОСУЙТЕ!!! Я – слон в крамниці посуду!

Ви мене не зрозуміли, українці. Я народилась раніше свого часу. Я вимагаю від людей стільки ж, як і віддаю сама. Я хочу від людей високої самосвідомості, щоб українці не корились більше жодній владі, і щоб у кожного вистачало розуму, мудрості і гідності самому втілювати і реалізовувати владу у власній державі – Україні.

Я знаю, яка стратегія повинна бути в Україні, щоб «двома ногами» міцно стояти на україноцентризмі, а не розпинатися на Західний і Східний вектори. Я знаю, що таке війна, чому йде ця війна, і не стану вам обіцяти, що можу закінчити її за дні чи тижні, але я спробую її закінчити. У нас є часу три роки, щоб встигнути зробити диво для України – повну зміну політичної системи, а отже і зміну правил і умов для життя українців. Якщо за три роки не встигаємо, то нас чекає велике горе ще років на двадцять. Хто б не став наступним Президентом, це буде найважчий час для України, і у нас є всі шанси отримати найгіршого Президента на цей час.

Але я не бачу, щоб ви були готові, українці, боротися за своє життя в своїй Україні! Не бачу, щоб людям це було потрібно. Прокидайтеся!!! Чому я дозволяю собі отак про все писати? Та тому, що мені нічого втрачати! Я померла ще вчора. А ви колись зрозумієте.

Надія Савченко